В осінньому парку, де листя шелестіло під ногами, жила дівчина в червоному капелюшку. Її звали Анна і це все, що про неї знали.
Кожного ранку, коли туман висів низько над землею, Анна виходила на прогулянку. Вона обережно ступала по стежках, відчуваючи, як холодний вітер грає з її волоссям. Її червоний капелюшок завжди тримав її голову теплою, а великі сіро-блакитні очі приховували смуток.
Анна любила дивитись в далину, наче згадуючи щось, що давно минуло. Можливо, це були спогади про дитинство, коли вона гралися в цьому самому парку зі своїм братом. А можливо, це були спогади про кохання, яке вже не існувало.
Вона не розмовляла з іншими, але її присутність завжди відчувалася. Люди говорили, що вона – душа парку, її туга і таємниця перепліталися з кожним листком, що падав на землю.
Анна продовжувала гуляти, дивлячись в далину. Її капелюшок став символом її самотності, але вона не скаржилася. Вона знала, що кожен день – це новий спогад, нова історія, яка додає їй сили.
Так дівчина в червоному капелюшку продовжувала блукати осіннім парком, меланхолійно дивлячись в далину. Її таємниця залишалася невідомою, але її присутність надавала парку особливого чарівного відтінку.
Зображення згенеровані нейронною мережею Leonardo.ai.