Мої вітання. Це неможливо забути. І це фото повинно залишитись тут. Це не 1941. Це березень 2022 року.
Харків. Кольорове фото спеціально зроблено чорно-білим, оскільки це уже історія.
Загалом, це фото можна було б назвати «Лютий, березень 2022 року, вокзали України». У такому поїзді після кількох діб, проведених на Київському вокзалі, поїхала моя колега з донькою та маленькою онокою. Отже, евакуаційні потяги з Києва відходили забиті, напружені та тихі. Розгублені перелякані діти, нервові тварини, стомлені та виснажені люди.
Комусь щастить сісти на місце, а решта ж просто падає на підлогу в проходах і тамбурі. Речей мінімум, але вони займають увесь той простір, що ще залишався. Потяг від'їжджає від вокзалу і практично відразу в салоні гасне світло. З боку дверей пошепки передають вказівки жодних телефонів, яскравого світла, включеного інтернету або борони господь, геолокації. Усі слухняно гасять екрани. Темно. Тихо. Потяг акуратно крадеться між таких же темних полів та сіл. Десь замирає. Десь робить різкий ривок. Діти починають виридувати мультики в туалет, цукерку. Проходити ніде, в туалет хіба що пробиратися повітрям. Але всі все розуміють, підтискають ноги, намагаються пропускати. Батьки всіма силами якось заспокоюють малюків. Але лише один кінець вагона стихає, прокидається інший. Минає година, друга За нормальним графіком уже мали би під'їздити до Вінниці. Кажуть, що у Вінниці будемо не раніше, ніж за дві години. І, можливо, зупинки не буде. Хтось намагається обуритись, але їх швидко зашикують. Діти засинають. Стає спекотно і не вистачає повітря. Нудно. Страшно. Хочеться пити, але всі пам'ятають, що в туалет не набігаєшся.
Попереду з'являються вогні в Вінниці, потяг пролітає безупинно Наступна потенційна зупинка Хмельницький, коли прибуття невідома Повзуть годенник, діти прокидаються і все починається по колу. Попереду знову вогні, потяг сповільнюється, в салоні вмикають світло. Усі жмуряться, дістають телефони, лізуть перевіряти обстановку Прибуваємо на вокзал. У салоні оголошення, що стоянка 5 хвилин. Частина людей починає хаотично хапати речі дітей, котів та пробиватися до виходу.
Вискакують на перрон. Але особливо вільніше не стало. Раптом у тамбур з розбігу закидають величезну базарну сумку за нею ще дві, а потім ще одну затягують дві жінки люди починають трохи бухтіти, мовляв куди ще тут і так розвернутися ніде ви ще із сумками їм хтось відповідає, що може там тварина що ви тут починаєте?
Жінки уваги не звертають, скупими, видно вже вигустреними рухами, швидко відкривають сумки і починають кидати в руки тих, хто ближче якісь пакети Швидко передавай далі, три хвилини лишилося Люди слухняно передають далі Одна сумка порожня, за нею ще дві. Люди по салону прокидаються і намагаються зрозуміти, що їм тут пхають у руки. Одна з жінок голосно кричить у салон, діти малі є? Є. Скільки? Десь 20. Відкриває останню сумку. Відкриває останню сумку, витрушувати з неї пакети передайте мамам. І по салону, як хвилею.
Передайте мамам, передайте мамам. Потяг Сіпається. Одна з жінок швидко викидає порожні сумки, друга
викидає решту пакетів прямо на підлогу і обидві вистрибують на перон. Люди! Вода. У тамбур із розмаху
закидають блок води. За ним ще один. Потяг рушив. Люди, як вимірявши, починають відкривати пакети, що там
їм засунули до рук. У кожному кульочки три вівсяні печення, бутерброди з сиром, бутерброди з олією та
ковбасою, яблуко, дві шоколадні цукерки, кілька рачків. У пакетах, що передавалися мамам, пара памперсів та
три пачки дитячого харчування. Знову гасне світло. У салоні тихо, але шарудять обгортки від цукерок. Хтось
просить передати воду. Говорить, що далі Тернопіль, але зупинки може й не бути.